Греція є прикладом економіки, що пройшла глибоку структурну кризу, але зуміла відновити макроекономічну стабільність завдяки фіскальній дисципліні, підтримці Європейського Союзу та зростанню ключових секторів, передусім послуг. Водночас її модель розвитку залишається вразливою до зовнішніх шоків, а довгострокові структурні проблеми – демографія, продуктивність і залежність від туризму – не зникли.
Загальні макроекономічні характеристики
Населення Греції у 2025 році оцінюється приблизно у 10,38 млн осіб і має стійку тенденцію до скорочення. За номінальним ВВП країна залишається економікою середнього масштабу: у 2026 році його обсяг прогнозується на рівні близько $305 млрд, а за паритетом купівельної спроможності – майже $485 млрд.
ВВП на душу населення становить близько $29,4 тис. номінально або $46,8 тис. за ПКС, що нижче середніх показників провідних економік ЄС. Структура економіки має яскраво виражений сервісний характер: понад 77% ВВП формує сектор послуг, тоді як промисловість забезпечує близько 18%, а сільське господарство – близько 4–5%.
Структура економіки: домінування послуг і обмежений індустріальний потенціал
Традиційно Греція характеризується відносно розвиненою, але фрагментованою промисловою базою. Металургія, нафтохімія та енергетика зберігають значення, однак вони не формують експортно-індустріальний “якір”, подібний до моделей Центральної Європи. Найбільше зайнятих традиційно зосереджено у харчовій та текстильній промисловості, що відображає обмежену технологічну глибину виробництва.
Ключову роль у формуванні валютних надходжень відіграють торговельний флот та міжнародний туризм. Морські перевезення залишаються однією з найконкурентніших галузей грецької економіки, тоді як туризм є основним джерелом зайнятості й доходів у багатьох регіонах. Саме ця залежність пояснює високу чутливість економіки до глобальних шоків – від пандемій до геополітичної нестабільності.
Сільське господарство: висока соціальна роль, але низька частка у ВВП
Попри відносно невелику частку у створенні доданої вартості, сільське господарство зберігає важливе соціальне та експортне значення. Греція є одним із провідних світових виробників оливок та оливкової олії, а також експортером тютюну, фруктів і горіхів. Землеробство зосереджене у родючих регіонах Фессалії та Македонії, тоді як прибережні громади традиційно займаються рибальством.
Цей сектор не є драйвером зростання, але відіграє стабілізуючу роль для регіональної зайнятості та зовнішньої торгівлі.
Поточна макроекономічна динаміка: відновлення без перегріву
За оцінками Європейської комісії, грецька економіка демонструє стійке зростання після років стагнації. Реальний ВВП, як очікується, зросте приблизно на 2,1% у 2025 році та 2,2% у 2026-му, після чого темпи уповільняться до 1,7% у 2027 році на тлі завершення дії Фонду відновлення та стійкості (RRF).
Основними рушіями зростання є приватне споживання та інвестиції, підтримані коштами ЄС. Туризм продовжує робити значний внесок у ВВП, хоча залежність від нього зберігає циклічні ризики. Висока імпортна складова інвестицій означає, що чистий експорт не завжди робить позитивний внесок у зростання.
Ринок праці та інфляція: прогрес із структурними обмеженнями
Ринок праці демонструє поступове поліпшення. Рівень безробіття знизився до близько 8,2%, що є найкращим показником за понад десятиліття, однак він усе ще перевищує середній рівень ЄС. Проблеми низької участі жінок у робочій силі та дефіциту навичок залишаються актуальними.
Інфляція після піків попередніх років поступово знижується, але залишається чутливою до енергетичних цін. За прогнозами, вона зменшиться до 2,3% у 2026 році, а у 2027-му може дещо зрости до 2,4% через подорожчання енергоносіїв.
Боргова динаміка Греції: історичні передумови та природа кризи
Боргові проблеми Греції не є унікальним феноменом ХХІ століття. Країна вже переживала суверенні боргові кризи у ХІХ столітті, а також у 1932 році під час Великої депресії. Водночас протягом більшої частини ХХ століття Греція демонструвала одні з найвищих темпів економічного зростання у світі, особливо у період з початку 1950-х до середини 1970-х років, поступаючись лише Японії. У цей час державний борг залишався відносно помірним. У середньому за період 1909–2008 років співвідношення державного боргу до ВВП у Греції було невисоким, з 1952–1981 років, до вступу країни в Європейське економічне співтовариство, борг у середньому становив лише близько 20% ВВП.
Ситуація почала системно змінюватися після 1981 року. Упродовж 1980-х і початку 1990-х років борг до ВВП зростав і вже в середині 1980-х перевищив середній рівень того, що згодом стало єврозоною. Водночас у період 1993–2007 років співвідношення боргу до ВВП залишалося відносно стабільним, коливаючись біля 100–105%, що не було аномальним за міжнародними мірками і навіть було нижчим, ніж у Італії чи Бельгії в той самий період.
Важливою особливістю цього етапу було те, що хронічні бюджетні дефіцити, які часто перевищували 3% ВВП, компенсувалися високими темпами зростання номінального ВВП, що стримувало погіршення боргових показників. Подальші статистичні перегляди за методологією Eurostat (у тому числі після 2004 року) підвищили офіційні оцінки боргу, але водночас сприяли формуванню суспільного уявлення про «приховування» боргових зобов’язань, хоча подібні практики фінансової інженерії застосовувалися і в інших країнах ЄС.
Фінансова криза 2008–2010 років і втрата довіри ринків
Грецька боргова криза набула системного характеру після глобальної фінансової кризи 2008 року. Поєднання високого бюджетного дефіциту (після переглядів – понад 10% ВВП у 2008 році та понад 15% у 2009-му) з уже значним рівнем державного боргу призвело до різкого погіршення довіри фінансових ринків. У 2009 році співвідношення боргу до ВВП досягло 127%, і країна, будучи членом єврозони, фактично не мала власних монетарних інструментів для стабілізації ситуації.
Зростання дохідностей грецьких облігацій зробило рефінансування боргу практично неможливим. Уже на початку 2010 року Греція втратила доступ до ринкового фінансування, що змусило її звернутися по зовнішню допомогу.
Програми порятунку, рецесія та боргова пастка
У 2010–2015 роках Греція отримала кілька масштабних програм фінансової допомоги від країн єврозони та МВФ. Сукупний обсяг кредитної підтримки перевищив €250 млрд, в обмін на жорсткі заходи бюджетної економії та структурні реформи.
Однак ці програми мали серйозний побічний ефект. Через глибоку рецесію ВВП країни скоротився приблизно на 25%, що автоматично призвело до різкого зростання співвідношення боргу до ВВП – до рівнів близько 170%, навіть без пропорційного зростання номінального боргу. Таким чином, ключовий показник боргової стійкості погіршився не лише через фіскальні дисбаланси, а й через колапс економічної бази.
У 2013 році МВФ публічно визнав, що недооцінив глибину рецесійного ефекту жорсткої фіскальної консолідації, що стало важливим моментом у переосмисленні політики економії в єврозоні.
Післякризовий період і поступове зниження боргового тягаря
Попри соціальні потрясіння, політичну нестабільність і тривалі протести, Греція вийшла з багаторічної рецесії у 2014 році, а формально завершила програми фінансової допомоги у 2018 році. Подальше відновлення було перерване пандемією COVID-19, яка спричинила спад ВВП у 2020 році, але вже з 2021 року економіка знову перейшла до зростання.
Станом на середину 2020-х років боргове навантаження, хоча й залишається одним із найвищих у Європі, перебуває на чіткій низхідній траєкторії. За прогнозами Європейської комісії, співвідношення державного боргу до ВВП знизиться з понад 154% у 2024 році до рівня нижче 140% у 2027 році, головним чином завдяки номінальному зростанню економіки та стабільним первинним бюджетним профіцитам.
Висновки: економіка відновлення, але не трансформації
Греція демонструє приклад успішного макроекономічного відновлення після глибокої боргової кризи. Вона повернулася до зростання, стабілізувала фінанси та покращила показники зайнятості. Водночас її модель розвитку залишається переважно сервісно-орієнтованою, з обмеженим індустріальним і технологічним потенціалом.
Для України грецький досвід є важливим насамперед як приклад того, що фіскальна дисципліна та інституційна підтримка ЄС можуть забезпечити стабілізацію навіть після масштабної кризи. Однак він також показує межі відновлення без глибокої структурної модернізації та диверсифікації економіки.
